Глава 4.19.

Стаття 4.19.1. Вступ

Метою цієї глави є надання рекомендацій щодо підготовки, розробки та впровадження програми офіційного ветеринарного контролю за хворобами списку МЕБ та несподіваними хворобами. Ця глава не претендує на надання готових рішень, застосовних до всіх обставин, а скоріше висвітлює принципи, яких варто дотримуватися при боротьбі із трансмісивними хворобами тварин, включаючи зоонози. Хоч ця глава присвячена насамперед хворобам списку МЕБ і несподіваним хворобам, представлені у ній рекомендації також можуть використовуватися ветеринарними органами у відношенні будь-яких хвороб списку МЕБ, чи хвороб, щодо яких вони створили програми офіційного ветеринарного контролю.

Ветеринарні органи мають визначити хвороби, щодо яких будуть підготовлені, розроблені та запроваджені програми офіційного ветеринарного контролю, на основі оцінки фактичного чи потенційного впливу хвороби. Програми офіційного ветеринарного контролю мають розроблятись ветеринарними органами та ветеринарними службами у тісній співпраці з відповідними зацікавленими сторонами та іншими органами влади, якщо це необхідно.

Коли хвороба списку МЕБ, чи несподівана хвороба виникає в країні-учасниці, ветеринарний орган має вжити заходів контролю співмірних із ймовірним її впливом, аби мінімізувати її поширення та наслідки, а, за можливості, і викорінити її. Ці заходи можуть значно відрізнятися: від швидкої реакції (наприклад, при появі хвороби уперше) до тривалого контролю (наприклад, ензоотичного захворювання).

Програми офіційного ветеринарного контролю мають бути обґрунтовані аналізом ризиків з урахуванням здоров'я тварин, соціально-економічних та екологічних аспектів громадського здоров'я та добробуту тварин. Бажано, щоб вони були підкріплені відповідним аналізом витрат і вигод і мають включати необхідні регуляторні, технічні та фінансові інструменти.

Програми офіційного ветеринарного контролю мають бути розроблені з чітко визначеними вимірюваними цілями для вирішення ситуацій, коли приватні дії були б недостатніми. Залежно від епізоотологічного, екологічного та соціально-економічного контексту ціль може змінюватися від зменшення впливу до ліквідації даної інфекції чи інвазії.

Загальні компоненти програми офіційного ветеринарного контролю мають включати:

1. план програми контролю або ліквідації відповідної інфекції чи інвазії в країні або зоні;

2. відповідне ветеринарне законодавство;

3. плани готовності до надзвичайних ситуацій та плани реагування на надзвичайні події;

4. нагляд за певною інфекцією чи інвазією відповідно положень Глави 1.4.;

5. оперативність і регулярність повідомлень про хвороби тварин;

6. виявлення та лікування відповідних випадків інфекцій чи інвазій, для зменшення поширеності й превалентності, мінімізуючи можливість передачі;

7. заходи, щодо запобігання занесенню та поширенню відповідної інфекції чи інвазії, включаючи біозахист та санітарні заходи, такі як контроль переміщення;

8. графік вакцинації, якщо існує;

9. заходи щодо охорони здоров'я людей, якщо це застосовне;

10. комунікація та співпраця між усіма відповідними компетентними органами;

11. програма підвищення обізнаності для відповідних зацікавлених сторін, включаючи широку громадськість, якщо це необхідно.

Важливими складовими програм офіційного ветеринарного контролю є недопущення хвороб, відсутніх в країні чи зоні, та заходи щодо запобігання їх занесенню, включаючи систему раннього попередження і план швидкого реагування та ефективних дій, за якими потенційно слідують довгострокові заходи. Такі програми мають передбачати варіанти їх перегляду або припинення.

Програми офіційного ветеринарного контролю та застосування їх компонентів слід регулярно оцінювати. Уроки минулих спалахів та епізоотичних чи ензоотичних ситуацій, аналіз послідовності реагування та перегляд методів є вирішальними для адаптації до обставин, що постійно змінюються, та покращення роботи у майбутньому. Досвід ветеринарних служб інших країн-учасниць також може дати корисні уроки. Плани слід регулярно перевіряти, щоб переконатися, що вони відповідають цілям, практичні, здійсненні та добре зрозумілі, а також що персонал є кваліфікованим, а інші зацікавлені сторони повністю усвідомлюють свої відповідні ролі та обов’язки.

Стаття 4.19.2. Правова база та нормативне середовище

1. Для того, аби мати змогу ефективно контролювати хвороби списку МЕБ та несподівані хвороби, ветеринарний орган має забезпечити, щоб:

   • ветеринарні служби дотримувались принципів положень Глави 3.2., зокрема служби, що займаються профілактикою та боротьбою з трансмісивними хворобами тварин, включаючи зоонози;

   • ветеринарне законодавство відповідало принципам положень Глави 3.4.

2. Зокрема, для того, щоб ветеринарні служби були максимально ефективними, ветеринарне законодавство чи будь-яка інша відповідна правова база має передбачати наступне:

   • юридичні повноваження, структура управління та розподіл обов'язків із зазначенням посадових осіб, чиї повноваження чітко визначені та уповноважені, зокрема, відвідання господарств та інших пов'язаних підприємств, таких як ринки живих тварин, бійні та підприємства з перероблення продуктів тваринного походження, з метою регулювання нагляду і контролю за станом здоров'я тварин з повноваженнями примушувати власників чи операторів до співпраці;

   • джерела фінансування спеціалізованого та додаткового допоміжного персоналу, якщо це необхідно;

   • джерела фінансування для проведення епізоотологічних досліджень та лабораторної діагностики, закупівлі дезінфікуючих засобів, інсектицидів, вакцин та інших критичних матеріалів;

   • джерела фінансування для проведення інформаційно-комунікаційних кампаній;

   • джерела фінансування та політика компенсації за товари та майно, що можуть бути втрачені чи знищені;

   • координація з іншими органами влади, включаючи правоохоронні органи та служби охорони здоров'я людей.

3. Крім того, нормативні акти, політика або конкретні вказівки щодо діяльності з контролю хвороб мають включати наступне:

   • аналіз ризиків для оцінки ризику та визначення пріоритетів, включаючи регулярно оновлюваний перелік хвороб списку МЕБ;

   • процедури виявлення та повідомлення і супроводу підозрюваних чи підтверджених випадків хвороб списку МЕБ та несподіваних хвороб;

   • процедури управління господарствами, що безпосередньо чи опосередковано уражені хворобою;

   • процедури розслідувань епізоотичних спалахів, включаючи пряму і зворотню простежуваність тварин, товарів і фомітів (або фомітів передачі);

   • виявлення та процедури оголошення і супроводу інфікованих зон та інших зон, таких як зони добробуту, зони захисту, зони стримування або менш специфічні зони, такі як зони спеціального нагляду;

   • процедури збору, транспортування та аналізу біологічних зразків;

   • процедури ідентифікації тварин та управління системами ідентифікації тварин;

   • процедури обмеження чи навіть повної заборони переміщень, або обов'язкову ветеринарну сертифікацію для відповідних товарів і фомітів у межах, до або із певних зон чи господарств та інших пов'язаних підприємств;

   • процедури ліквідації чи забою та безпечного видалення (утилізації) чи перероблення, за бажаних умов безпеки, інфікованих чи потенційно інфікованих тварин, включаючи дику фауну;

   • процедури збору, обробки та безпечного видалення заражених або потенційно заражених продуктів тваринного походження;

   • процедури збору, обробки та безпечного видалення (утилізації) забруднених чи потенційно контамінованих фомітів, таких як корми для тварин, підстилка, відходи, гній і стічні води;

   • процедури дезінфекції та дезінсекції господарств та пов'язаних з ними споруд, транспортних засобів/суден чи супутнього обладнання;

   • процедури відшкодування власникам товарів, із визначеними стандартами та засобами для здійснення такої компенсації збитків;

   • процедури впровадження програм вакцинації чи лікування тварин, залежно від обставин та інструкцій, щодо всіх необхідних заходів боротьби з хворобами;

   • процедури нагляду за проведенням заходів санітарного контролю та можливого отримання чи відновлення статусу, якщо це необхідно.

Стаття 4.19.3. Готовність до надзвичайних подій

Швидкість та ефективність реагування на надзвичайні ситуації, пов’язані зі здоров’ям тварин, такі як поява хвороби списку МЕБ чи несподіваної хвороби, якої раніше не було в країні або зоні, або раптове зростання поширеності, уже існуючої хвороби списку МЕБ залежить від рівня підготовленості.

Частиною основних завдань ветеринарного органу є визначення надзвичайного стану, включаючи плани готовності до надзвичайних ситуацій, обладнання, навчання та вправи в рамках програми офіційного ветеринарного контролю проти означених хвороб.

Готовність до надзвичайного стану має підкріплюватися аналізом ризику і плануватися заздалегідь, включаючи у себе формування навичок та вправ з моделювання.

1. Аналіз ризиків

   Аналіз ризиків включаючи аналіз ризиків імпорту, слід проводити відповідно положень Глави 2.1., визначивши перелік хвороб списку МЕБ, що підлягають повідомленню, потребують планування готовності до надзвичайного стану та визначити необхідний рівень підготовки.

   Аналіз ризиків має включати визначення патогенів, що представляють найвищий ризик та є об’єктом найбільшої готовності, і, отже, допомагає класифікувати різні загрози хвороб та визначати подальші дії, найкращі стратегії та варіанти їх запобіганню.

   Аналіз ризиків має регулярно переглядатися для виявлення змін (наприклад, нових патогенів, змін у поширенні та вірулентності, раніше визначених як основний ризик патогенів чи зміни потенційних шляхів їх передачі) та відповідно до потреби оновлюватися, беручи до уваги останні наукові відкриття.

2. Планування

   Планування на випадок надзвичайного стану складається з опису наступного перед надзвичайною ситуацією:

   • завдання національних та субнаціональних органів влади та відповідних зацікавлених сторін;

   • як вони мають бути організовані, оснащені, теоретично та практично підготовлені, до виконання цих завдань;

   • спосіб, яким будуть розпочаті, керовані та координовані їх дії.

   Для цього слід підготувати:

   1. план готовності до надзвичайного стану, у якому викладено, що необхідно зробити перед надзвичайною подією;

   2. план реагування на надзвичайні події (або план дій у надзвичайних ситуаціях), у якому детально описано, що слід зробити за надзвичайної події, починаючи із її настання;

   3. повний набір інструкцій для персоналу та інших зацікавлених сторін щодо виконання конкретних завдань, що передбачені планом реагування чи надзвичайним станом;

   4. план відновлення, щоб забезпечити відновлення нормальної безпечної діяльності, включаючи постачання харчових продуктів, з можливо зміненими процедурами та практикою у світлі досвіду, з огляду на уроки, отримані з управління попередніми надзвичайними подіями, наприклад, після розгляду цих дій.

3. Імітаційні вправи

   Симуляційна вправа – це контрольована діяльність, під час якої моделюється певна ситуація, що може виникнути в реальності, з метою навчання, оцінки здібностей та плану перевірки. Ветеринарні служби та всі зацікавлені сторони мають бути поінформовані про послідовність заходів, яких варто дотримуватися в рамках плану реагування на надзвичайну подію, шляхом організації імітаційного навчання, мобілізації достатньої кількості персоналу від зацікавлених сторін, для оцінки рівня готовності та заповнення можливих прогалин у плані чи в кадровому потенціалі. Імітаційні навчання можуть бути організовані на рівні країни, або ж серед ветеринарних служб кількох країн та із залученням інших відповідних структур.

Стаття 4.19.4. Системи нагляду та раннього попередження

Залежно від пріоритетів, визначених ветеринарним органом, ветеринарні служби мають запровадити належний нагляд за хворобами списку МЕБ, відповідно положень Глави 1.4. і відповідних розділів про конкретні хвороби, щоб виявити, виключити чи підтвердити підозрілі випадки. Нагляд має бути адаптований до конкретного епізоотичного та екологічного стану. Система раннього попередження є невіддільною частиною управління надзвичайними подіями. Вона має бути запроваджена для хвороб, що потребують швидкого реагування, відповідно положень Глави 1.4. Нагляд за переносниками має відповідати положенням Глави 1.5.

Сильна підозра, заснована на переконливих, але не остаточних результатах, має принаймні призвести до запровадження превентивних заходів контролю Після підтвердження випадку має бути вжитий увесь спектр санітарних заходів.

Стаття 4.19.5. Загальні рекомендації щодо боротьби зі спалахом

Після підтвердження спалаху хвороби списку МЕБ чи несподіваної хвороби, що є предметом програми офіційного ветеринарного контролю, слід застосовувати ефективне управління ризиками. Ця ефективність залежить від виконання ряду заходів, що застосовуються одночасно чи послідовно. Ці заходи мають бути спрямовані на:

1. відстеження походження та призначення потенційно інфікованих (що перебували в контакті) тварин, контамінованих товарів чи фомітів шляхом епізоотичного дослідження;

2. усунення джерела патогенів шляхом:

   • умертвіння або забою інфікованих та підозрілих у зараженні тварин, у відповідних випадках, а також безпечне видалення мертвих тварин та утилізація або обробка інших потенційно заражених товарів і фомітів, таких як потенційно заражена підстилка та одноразовий одяг і обладнання;

   • прибирання, дезінфекція та, за потреби, дезінсекція приміщень та інших предметів, таких як транспортні засоби, одяг та обладнання;

3. запобігання поширенню хвороби, інфекції чи інвазії шляхом:

   • обмеження на переміщення товарів і фомітів, якщо це необхідно;

   • біозахист;

   • вакцинація, лікування чи вибіркове умертвіння тварин;

   • контроль переносників;

   • комунікація та інформування громадськості.

Різні стратегії можуть бути обрані залежно від мети та бажаного результату програми офіційного ветеринарного контролю (тобто ліквідація, стримування чи контроль поширеності), а також епізоотичного, екологічного, економічного та соціального стану. Ветеринарний орган має оцінити стан заздалегідь, як до, так і під час виявлення спалаху. Наприклад, чим більш значною є поширеність хвороби й чим більша кількість уражених місць до запровадження заходів, тим менша ймовірність того, що вимушений забій тварин буде ефективним, як основний спосіб ліквідації хвороби, і тим більша ймовірність того, що інші засоби контролю, такі як вакцинація чи лікування, як у поєднанні з вимушеним забоєм, так і окремо, будуть ефективними. Залучення переносників та дикої фауни також матиме значний вплив на стратегію контролю і вибір варіантів. Обрані стратегії, своєю чергою, впливатимуть на кінцевий результат програми офіційного ветеринарного контролю.

Попри це, заходи реагування, що включають компенсацію власникам тварин за збитки, спричинені обраними заходами, як описано в нормативно-правових актах, стратегіях чи інструкціях, мають враховувати вартість такої реакції з огляду на очікувані вигоди.

У разі гострозаразних хвороб чи хвороб з високим рівнем впливу заходи реагування мають тісно координуватись шляхом міжгалузевого підходу, такого як система управління поширеністю.

Стаття 4.19.6. Вимушений забій тварин, утилізація їх трупів та інших потенційно заражених товарів

Інфіковані живі тварини можуть бути найбільшим джерелом патогенів. Ці тварини можуть безпосередньо передавати патогени іншим тваринам. Вони також можуть сприяти непрямій передачі патогенів через живі організми (переносники, люди) або через забруднені фоміти, включаючи обладнання для виробництва та обробки, підстилку, корми для тварин, транспортні засоби/судна, спецодяг і взуття чи забруднення навколишнього середовища. Хоча у деяких випадках туші можуть залишатися заразними деякий час після смерті, виділення патогенів припиняється, коли тварину умертвили чи забили. Тому, вимушений забій тварин часто є кращою стратегією для боротьби з інфекційними хворобами.

Ветеринарні служби мають адаптувати будь-яку стратегію вимушеного забою тварин або утилізації їх трупів та інших потенційно заражених товарів до шляхів передачі патогенів. Політика вимушеного забою тварин є кращою стратегією для гострозаразних хвороб і в випадках, коли країна або зона раніше були вільними чи перебувають в процесі її викорінення. Інші стратегії, такі як «вибіркові дослідження та вимушений забій», краще підходять для менш заразних хвороб і ситуацій, коли хвороба ензоотична.

Для досягнення максимальної ефективності програми офіційного ветеринарного контролю, включаючи ліквідацію тварин чи інших товарів, слід забезпечити ідентифікацію та простежуваність тварин відповідно положень Глави 4.2. та 4.3.

Забій чи умертвіння тварин слід проводити відповідно положень Глави 7.5. та 7.6., відповідно.

Утилізація трупів тварин та інших потенційно заражених товарів має здійснюватися відповідно положень Глави 4.13.

1. Забій вимушений

   Політика вимушеного забою тварин полягає у переважному умертвінні усіх заражених чи підозрілих у зараженні тварин, включаючи тих, що прямо чи опосередковано піддались впливу збудника.

   Вимушений забій тварин може обмежуватись лише ураженим господарствомчи навіть кількома господарствами, що пов’язані епізоотією з ураженим господарством, або бути розширеним до певної зони, щоб охопити визначену територію де можна використати превентивну депопуляцію для припинення передачі патогенів, здатних до швидкого поширення.

   Вимушений забій тварин може застосовуватися до всіх видів тварин, наявних в ураженому господарстві, чи до всіх сприйнятливих видів тварин, або лише до тих же видів, що й інфіковані тварини, на основі відповідної оцінки ризику.

   Вимушений забій тварин та утилізація трупів можуть застосувати до тварин дикої фауни у межах визначеної зони на основі відповідної оцінки ризику.

   Вимушений забій тварин бажано проводити на місці, а трупи або утилізувати на місці, або транспортувати безпосередньо та безпечно до цеху перероблення чи інше спеціальне місце для їх знищення. Якщо тварини мають бути вимушено забиті за межами господарства то їх слід транспортувати безпосередньо та безпечно до затвердженого переробного заводу чи на бійню, уникаючи будь-якого можливого прямого чи опосередкованого контакту з іншими сприйнятливими тваринами. Ці забиті тварини та продукти із них мають перероблятися окремо від інших.

   Продукти, отримані від забитих тварин чи тварин для забою, починаючи від туш, м’яса, молока, яєць чи генетичного матеріалу до волосся, вовни, пір’я чи гною, мають бути знищені або оброблені таким чином, щоб інактивувати патогенів. Процес інактивації має відповідати положенням Глав відповідних хвороб списку МЕБ.

   Процедури вимушеного забою тварин мають включати очищення і дезінфекцію приміщень та транспортних засобів/суден, що використовуються для транспортування тварин, трупів або продукції, а також будь-якого обладнання та матеріалів, що перебували в прямому чи опосередкованому контакті з тваринами. За наявності хвороб, що здатні передаватись переносниками чи за наявності паразитарної інвазії процедури можуть також включати дезінсекцію чи дезінвазію. Ці процедури слід проводити відповідно положень Глави 4.14. Якщо приміщення практично неможливо продезінфікувати, то варто розглянути альтернативні засоби знищення патогенів, такі як тривалі періоди санітарного розриву чи консервування.

2. Стратегія «дослідження і вибракування»

   Ця стратегія полягає насамперед у пошуку заражених тварин, з метою вилучення їх із популяції для вимушеного забою чи умертвіння та утилізації. Ветеринарні служби можуть застосовувати різні стратегії «дослідження та вибракування» на основі епізоотології інфекції чи інвазії або характеристик доступних діагностичних досліджень. Зокрема, чутливість і специфічність досліджень відіграватиме роль у розробці стратегії «дослідження і відбір». Ветеринарні служби можуть коригувати стратегії «дослідження та відсіювання» у відповідь на зміни в поширеності.

   Окрім відбору тварин, що підлягають забою, до них застосовуються ті ж принципи, що і для вимушеного забою, у відношенні перероблення, обробки та утилізації трупів чи забитих тварин та продуктів із них.

Стаття 4.19.7. Контроль переміщення

 Поширення хвороби внаслідок переміщення живих тварин та інших товарів і фомітів слід контролювати шляхом належного виконання обмежень на переміщення.

Ці обмеження можуть застосовуватися до одного або кількох видів тварин і пов’язаних з ними товарів, а також до різних типів фомітів (наприклад, людей, одягу, транспортних засобів/суден та обладнання). На основі аналізу ризиків вони можуть варіюватися від обов’язкової сертифікації перед переміщенням до заборони на будь-яке переміщення, і можуть бути обмежені одним чи кількома господарствами або охоплювати певні зони чи всю країну в цілому. Ці обмеження можуть включати повну ізоляцію певних тварин чи груп тварин, а до переміщень можуть застосовуватися спеціальні правила, наприклад захист від переносників.

До кожної із визначених зон мають застосовуватися конкретні правила, що охоплюють контроль переміщення. За потреби можуть бути встановлені фізичні бар’єри, щоб забезпечити ефективне застосування обмежень переміщення.

Обмеження на переміщення має залишатися в силі, доки не будуть завершені інші операції по боротьбі з хворобами, такі як вимушений забій тварин, і після того, як подальший нагляд та оновлена оцінка ризику не продемонструють, що вони більше не потрібні.

При проведенні операцій з контролю за переміщенням ветеринарні служби мають координувати ці операції з компетентними органами влади, такими як місцеві органи влади та правоохоронні органи, а також засобами масової інформації та ветеринарними службами сусідніх країн у разі транскордонних хвороб тварин.

Стаття 4.19.8. Зонування

Ветеринарний орган має використовувати інструмент зонування в програми офіційного ветеринарного контролю відповідно положень Глави 4.4.

Використання зонування для контролю та ліквідації хвороб нерозривно пов’язане із вимушеним забоєм чи умертвінням, контролем переміщення, вакцинацією, наглядом, біозахистом та комунікаційними заходами, які застосовуються по-різному залежно від зон. Зокрема, зусилля мають бути зосереджені на тих частинах території, які уражені хворобою, для запобігання поширенню збудника та збереження статусу інших частин території, не уражених хворобою.

Зони, що створюються у відповідь на спалахи хвороб списку МЕБ чи несподіваних хвороб, як правило, є інфікованими зонами, зонами стримування та зонами захисту. Однак можна використовувати й інші типи зон, наприклад зони, де проводять спеціальний нагляд, вакцинацію чи інші заходи.

Стаття 4.19.9. Біозахист

З метою запобігання поширенню збудника за межами уражених господарств чи інфікованих зон, а також на додаток до заходів управління, описаних в Статтях 4.19.5. до 4.19.7., слід застосовувати біозахист. Зокрема, слід вжити заходів, щоб уникнути забруднення спецодягу та взуття, обладнання, транспортних засобів/суден, навколишнього середовища та всього, що може діяти як фоміти.

Дезінфекцію та дезінсекцію слід застосовувати відповідно положень Глави 4.14. При застосуванні дезінфекції в ванночках для ніг і в дезінфікуючих ваннах коліс транспортних засобів/суден, необхідно використовувати спеціальні дезінфікуючі розчини. При роботі з тваринами та іншими товарами слід використовувати одноразове обладнання одяг та матеріали, які можна ефективно очищати та дезінфікувати. Необхідно забезпечити захист приміщень від проникнення тварин дикої фауни та інших небажаних тварин. Відходи, стічні води та інші стоки слід збирати та обробляти належним чином.

Стаття 4.19.10. Вакцинація та лікування

Вакцинацію в рамках програми офіційного ветеринарного контролю слід проводити відповідно положень Глави 4.18.

Програми вакцинації, особливо ті, що запроваджуються у відповідь на спалах, потребують планування, щоб визначити потенційні джерела вакцини, включаючи банки вакцини чи антигенів, можливі стратегії їх постачання і застосування, такі як бар’єрна (вакцинація по кордону), загальна (повне охоплення вакцинацією), кільцева чи цільова вакцинація.

Необхідно повністю зрозуміти властивості вакцини, зокрема рівень захисту від інфекції чи хвороби та можливість диференціювати імунну відповідь, яку викликає вакцина, від імунної відповіді, спричиненої інфікуванням патогеном, або диференціювати живі штами вакцини від польових штамів.

Хоча вакцинація може маскувати триваючу інфекцію чи передачу патогенів, її також можна використовувати для підвищення стадного імунітету та зменшення виділення патогенів, знижуючи тим самим репродуктивний рівень інфекції. Зокрема, там, де викорінення неможливе, вакцинація може бути використана для зниження поширеності інфекції до тих пір, поки її рівень не стане достатньо низьким для реалізації іншої стратегії, наприклад, стратегії «дослідження та вибіркового вибракування».

Вакцинація також може бути використана для мінімізації впливу інфекції шляхом зменшення клінічних проявів чи економічних втрат.

Всякий раз, коли вакцинація має використовуватися як інструмент для боротьби зі спалахами чи для контролю поширення хвороби, програма офіційного ветеринарного контролю має включати аналіз витрат і вигод з точки зору торгівлі та охорони здоров’я, а також стратегію припинення, тобто вказувати, коли і як припинити вакцинацію чи перевести вакцинацію на постійну основу.

Лікування також можна використовувати як частину програми офіційного ветеринарного контролю. Це потребує планування, щоб визначити потенційні джерела надходження ветеринарних лікарських засобів та визначення можливих стратегій їх застосування та стратегію припинення.

Стаття 4.19.11. Комунікація

Для оптимального запровадження заходів боротьби з хворобами ветеринарна служба має забезпечити належну комунікацію з усіма зацікавленими сторонами, включаючи широку громадськість. Це має бути частиною програми офіційного ветеринарного контролю та здійснюватися, серед іншого, запровадженням інформаційних кампаній, спрямованих на власників та утримувачів тварин, ветеринарів, параветеринарних фахівців, місцеву владу, ЗМІ, споживачів та широку громадськість. Спілкування з компетентними органами в сусідніх країнах і з торговими партнерами є важливим для боротьби із транскордонними хворобами тварин.

Ветеринарні служби мають спілкуватися до, під час і після спалахів відповідно положень Глави 3.3.

Стаття 4.19.12. Спеціальний постконтрольний нагляд

Для підтвердження ефективності програми офіційного ветеринарного контролю та оцінки стану популяцій тварин у різних зонах, встановлених ветеринарними службами, слід застосовувати спеціальний нагляд.

Результати цього спеціального нагляду мають використовуватись для перегляду застосованих заходів, включаючи реструктуризацію зон та переоцінку стратегій умертвіння тварин і вакцинації, а також для можливого відновлення вільного статусу.

Цей спеціальний нагляд слід проводити відповідно положень Глави 1.4 із відповідними Статтями означених Глав, присвячених хворобам списку МЕБ.

Стаття 4.19.13. Дослідження, нагляд, оцінка та огляд після спалаху

Для того, щоб зібрати дані, необхідні для реєстрації у будь-якій інформаційній системі, ветеринарна служба має провести ретельне епізоотологічне дослідження кожного спалаху, щоб створити детальну базу і з перших рук отримати знання про те, як передається хвороба, для формування подальших планів боротьби та санітарного контролю. Для цього потрібен навчений відповідним методам та використанню стандартизованих форм збору даних персонал.

Крім того, слід отримати коментарі від людей, які організовують та реалізують програми офіційного ветеринарного контролю.

Зібрану інформацію та набутий досвід слід використовувати для моніторингу, оцінки та перегляду програм офіційного ветеринарного контролю з метою їх покращення.

Nb: вперше прийнятий у 2021 році.